Павло Маков
Павло Маков — український художник, дійсний член Національної академії мистецтв України. З 1988 року є членом Спілки художників України, у 1994 році став членом Королівського товариства живописців і графіків Великої Британії. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2018). Живе і працює в Харкові. Починаючи з 1992 року, художник працює над авторськими книжками, серед яких — «Книга води», «Фонтан виснаження. Квітневі війни» (1996), «Книга троянд», що увійшли до циклу «Utopia. Хроніки 1992–2005». У 2022 році Павло Маков представив Україну на Венеційській бієнале з проєктом «Фонтан виснаження. Висока вода».
УТОПІЯ. ХРОНІКИ
У проєкті «Утопія. Хроніки» Павло Маков переосмислює поняття утопії, сприймаючи її не як образ неможливого майбутнього, а як досвід уже прожитого — як певного штибу стану реальності, який існував і продовжує існувати. Книга стала результатом тривалої роботи митця, що почалася на початку 1990-х і постала
як спроба зберегти свідчення про присутність українського мистецтва, створити документ, який доводить: «Ми були тут».
Відправною точкою для проєкту стало усвідомлення на виставці 2003 року, що більша частка представлених на ній робіт вже на той момент знаходилась в закордонних колекціях. На думку Макова, сьогодні ми знаходимось у процесі усвідомлення втрат 1920–30-х років, але майже не помічаємо, що втрачаємо сучасне українське мистецтво. За останні 30 років сформувалося три покоління художників, але простору для відстеження їхнього розвитку немає. Візуальне мистецтво вразливіше за літературу: книжки можна перевидати, тексти зберегти, а візуальні роботи зникають або опиняються за кордоном.
Для Макова мистецтво — це форма спостереження й фіксації часу, а не просто виробництво естетичних об’єктів. Його офорти, мапи, колажі та фотографії функціонують як візуальний щоденник, що документує процес думання, життя, середовище. Через них він прагне зберегти безперервність мистецької традиції, яка часто опиняється під загрозою зникнення — через відсутність інституційної пам’яті, втрату архівів і робіт, що знаходяться поза Україною.
Маков говорить про необхідність залишити хоча б один доказ присутності, зафіксувати момент, перш ніж він розчиниться. У цьому сенсі «Хроніки утопії» не просто книга-архів, а жест опору забуттю, спроба зберегти факт існування, матеріальну пам’ять про тих, хто творив і жив тут.